Однажды летом, в деревне Грачах, у небогатой помещицы Анны Павловны Адуевой, все в доме поднялись с рассветом, начиная с хозяйки до цепной собаки Барбоса.

Одна разу влітку у селищі Грачах у небагатої поміщиці Анни Павлівни Адуєвої всі в будинку встали з світанком, починаючи від господині і закінчуючи сторожовим псом Барбосом.

Только единственный сын Анны Павловны, Александр Федорыч, спал, как следует спать двадцатилетнему юноше, богатырским сном; а в доме все суетились и хлопотали.

Тільки єдиний син Анни Павлівни, Олександр Федорович, спав, як слід спати двадцятирічному юнаку, сном богатиря; а в будинку всі метушилися і суєтилися.

Люди ходили, однакож, на цыпочках и говорили шопотом, чтоб не разбудить молодого барина.

Люди, однак, ходжали на п'ятах і говорили пошепки, щоб не розбудити молодого пана.

Чуть кто-нибудь стукнет, громко заговорит, сейчас, как раздраженная львица, являлась Анна Павловна и наказывала неосторожного строгим выговором, обидным прозвищем, а иногда, по мере гнева и сил своих, и толчком.

Як тільки хтось стукав або голосно говорив, Анна Павлівна негайно з'являлася, як розгнівана левиця, і карала необережного суворим докором, образливим прізвиськом, а іноді, в міру свого гніву і сил, і ударом.

На кухне стряпали в трое рук, как будто на десятерых, хотя все господское семейство только и состояло, что из Анны Павловны да Александра Федорыча.

На кухні готували втрьох, ніби на десятеро, хоча вся господарська сім'я складалася тільки з Анни Павлівни та Олександра Федоровича.

В сарае вытирали и подмазывали повозку.

У сараї мили і змащували колісницю.

Все были заняты и работали до поту лица.

Всі були зайняті і працювали до виснаження.

Барбос только ничего не делал, но и тот по-своему принимал участие в общем движении.

Барбос нічого не робив, але і він по-своєму брав участь у загальній суєті.

Когда мимо его проходил лакей, кучер или шмыгала девка, он махал хвостом и тщательно обнюхивал проходящего, а сам глазами, кажется, спрашивал: «Скажут ли мне, наконец, что у нас сегодня за суматоха?»

Коли повз його проходив лакей, кочер або пробігала дівчина, він махав хвостом і уважно обнюхував проходячого, а сам, здавалося, питав очима: "Скажуть мені, нарешті, що за суєта сьогодні у нас?"

А суматоха была оттого, что Анна Павловна отпускала сына в Петербург на службу, или, как она говорила, людей посмотреть и себя показать.

А суєта була від того, що Анна Павлівна відправляла сина до Петербурга на службу, або, як вона говорила, подивитися на людей і показати себе.

Убийственный для нее День!

День, який був для неї згубним!

От этого она такая грустная и расстроенная.

Від цього вона така сумна і засмучена.

Часто, в хлопотах, она откроет рот, чтоб приказать что-нибудь, и вдруг остановится на полуслове, голос ей изменит, она отвернется в сторону и оботрет, если успеет, слезу, а не успеет, так уронит ее в чемодан, в который сама укладывала Сашенькино белье.

Часто, у суєті, вона відкривала рот, щоб наказати щось, і раптово зупинялася на півслові, голос у неї змінювався, вона відверталася в сторону і витирала, якщо встигала, сльозу, а якщо не встигала, то кидала її в валізку, в яку сама упаковувала білизну Сашеньки.

Слезы давно кипят у ней в сердце; они подступили к горлу, давят грудь и готовы брызнуть в три ручья; но она как будто берегла их на прощанье и изредка тратила по капельке.

Сльози давно кипіли у її серці; вони підіймалися до горла, тиснули на груди і готові були бризнути трьома струмками; але вона ніби зберігала їх на прощання і час від часу витрачала по краплі.

Не одна она оплакивала разлуку: сильно горевал тоже камердинер Сашеньки, Евсей. Он отправлялся с барином в Петербург, покидал самый теплый угол в дому, за лежанкой, в комнате Аграфены, первого министра в хозяйстве Анны Павловны и — что всего важнее для Евсея — первой ее ключницы.

Не одна вона оплакувала розлуку: сильно горював також камердинер Сашеньки, Євсій. Він відправлявся з барином до Петербургу, залишав найтепліший куточок у будинку, за ліжком, у кімнаті Аграфени, першого міністра в господарстві Анни Павлівни і — що найважливіше для Євсія — її першої ключниці.

За лежанкой только и было места, чтоб поставить два стула и стол, на котором готовился чай, кофе, закуска. Евсей прочно занимал место и за печкой и в сердце Аграфены. На другом стуле заседала она сама.

За ліжком було тільки місце, щоб поставити два стільці і стіл, на якому готувався чай, кава, закуска. Євсій міцно займав місце і за печкою, і в серці Аграфени. На іншому стільці сиділа вона сама.

История об Аграфене и Евсее была уж старая история в доме.

Історія про Аграфену і Євсія була вже старою історією в будинку.

О ней, как обо всем на свете, поговорили, позлословили их обоих, а потом, так же как и обо всем, замолчали.

Про неї, як і про все на світі, поговорили, попліткували про них обох, а потім, так само як і про все, замовчали.

Сама барыня привыкла видеть их вместе, и они блаженствовали целые десять лет.

Сама барыня звикла бачити їх разом, і вони були щасливі протягом усіх десяти років.

Многие ли в итоге годов своей жизни начтут десять счастливых?

Чи багато людей в кінці свого життя зможуть згадати десять щасливих років?

Зато вот настал и миг утраты!

Але ось настав і момент втрати!

Прощай, теплый угол, прощай, Аграфена Ивановна, прощай, игра в дураки, и кофе, и водка, и наливка — все прощай!

Прощай, теплий куточок, прощай, Аграфена Іванівна, прощай, гра в дурнів, і кава, і горілка, і наливка — все прощай!

Евсей сидел молча и сильно вздыхал.

Євсій сидів мовчки і сильно зітхав.

Аграфена, насупясь, суетилась по хозяйству.

Аграфена, насупившись, метушилася по господарству.

У ней горе выражалось по-своему.

Вона висловлювала свою скорботу по-своєму.

Она в тот день с ожесточением разлила чай и вместо того, чтоб первую чашку крепкого чаю подать, по обыкновению, барыне, выплеснула его вон: «никому, дескать, не доставайся», и твердо перенесла выговор.

В той день вона з гнівом розлила чай і замість того, щоб подати першу чашку міцного чаю барыні, як зазвичай, вилила його назовні: "Нехай ніхто його не п'є", — і стійко винесла докір.

Кофе у ней перекипел, сливки подгорели, чашки валились из рук.

Її кава перекинулася, сметана згоріла, чашки випадали з рук.

Она не поставит подноса на стол, а брякнет; не отворит шкафа и двери, а хлопнет.

Вона не ставила підноси на стіл, а стукала; не відкривала шафи і двері, а хлопала.

Но она не плакала, а сердилась на все и на всех.

Але вона не плакала, а злилася на все і на всіх.

Впрочем, это вообще было главною чертою в ее характере.

Втім, це взагалі було головною рисою її характеру.

Она никогда не была довольна; все не по ней; всегда ворчала, жаловалась.

Вона ніколи не була задоволена; все не по її; завжди бурчала, скаржилася.

Но в эту роковую для нее минуту характер ее обнаруживался во всем своем пафосе.

Але в цю доленосну для неї хвилину її характер проявився у всій своїй патетиці.

Пуще всего, кажется, она сердилась на Евсея.

Найбільше, здається, вона злилася на Євсія.

— Аграфена Ивановна!.. — сказал он жалобно и нежно, что не совсем шло к его длинной и плотной фигуре.

— Аграфена Іванівна!.. — сказав він скаржливо і ніжно, що не дуже пасувало до його довгої і щільної фігури.

— Ну, что ты, разиня, тут расселся? — отвечала она, как будто он в первый раз тут сидел. — Пусти прочь: надо полотенце достать.

— Ну, що ти, незграйка, тут розсівся? — відповіла вона, ніби він вперше тут сидів. — Відсунься: треба взяти рушник.

— Эх, Аграфена Ивановна!.. — повторил он лениво, вздыхая и поднимаясь со стула и тотчас опять опускаясь, когда она взяла полотенце.

— Ех, Аграфена Іванівна!.. — повторив він ліниво, зітхнувши і вставши зі стільця, а потім знову сідаючи, коли вона взяла рушник.

— Только хнычет! Вот пострел навязался! Что это за наказание, господи! и не отвяжется!

— Тільки й робить, що хныче! Ось який настирливий! Який це кара, господи! І не відстає!

И она со звоном уронила ложку в полоскательную чашку.

І вона з дзвінком упустила ложку в мийку.

— Аграфена! — раздалось вдруг из другой комнаты, — ты никак с ума сошла! разве не знаешь, что Сашенька почивает? Подралась, что ли, с своим возлюбленным на прощанье?

— Аграфена! — раптово пролунав голос з іншої кімнати, — ти зовсім збожених! Хіба ти не знаєш, що Сашенька відпочиває? Ти що, посперечалася зі своїм коханим на прощання?

— Не пошевелись для тебя, сиди, как мертвая! — прошипела по-змеиному Аграфена, вытирая чашку обеими руками, как будто хотела изломать ее в куски.

— Не пошевелись для тебе, сиди, як мертва! — прошипіла змійкою Аграфена, витираючи чашку обома руками, ніби хотіла розчавкати її на шматки.

— Прощайте, прощайте! — с громаднейшим вздохом сказал Евсей, — последний денек, Аграфена Ивановна!

— Прощай, прощай! — сказав Євсій з величезним зітханням, — останній день, Аграфена Іванівна!

— И слава богу! пусть унесут вас черти отсюда: просторнее будет. Да пусти прочь, негде ступить: протянул ноги-то!

— І слава богу! Нехай чорти заберуть тебе звідси: буде просторіше. Да й відсунься, немає де ступити: розтягнув ноги-то!

Он тронул было ее за плечо — как она ему ответила! Он опять вздохнул, но с места не двигался; да напрасно и двинулся бы: Аграфене этого не хотелось. Евсей знал это и не смущался.

Він спробував доторкнутися до її плеча — як вона йому відповіла! Він знову зітхнув, але не рухався з місця; та й навіть якби рухався, Аграфена цього не хотіла. Євсій знав це і не збентежився.

— Кто-то сядет на мое место? — промолвил он, все со вздохом.

— Хтось сяде на моє місце? — промовив він, все зітхнувши.

— Леший! — отрывисто отвечала она.

— Дідько! — відповіла вона коротко.

— Дай-то бог! лишь бы не Прошка. А кто-то в дураки с вами станет играть?

— Дай боже! Тільки б не Прошка. А хтось буде з тобою грати в дурнів?

— Ну хоть бы и Прошка, так что ж за беда? — со злостью заметила она. Евсей встал.

— Ну хоч би і Прошка, то що з того? — зауважила вона з роздратованістю. Євсій встав.

— Вы не играйте с Прошкой, ей-богу, не играйте! — сказал он с беспокойством и почти с угрозой.

— Не грай з Прошкою, клянусь, не грай! — сказав він із занепокоєнням і майже з погрозою.

— А кто мне запретит? ты, что ли, образина этакая?

— А хто мені заборонить? Ти, що лишень, така образина?

— Матушка, Аграфена Ивановна! — начал он умоляющим голосом, обняв ее — за талию, сказал бы я, если б у ней был хоть малейший намек на талию.

— Матушка, Аграфена Іванівна! — почав він благаючим голосом, обнявши її — за талію, сказав би я, якби у неї був хоча б натяк на талію.

Она отвечала на объятие локтем в грудь.

Вона відповіла на обійми ліктем у груди.

— Матушка, Аграфена Ивановна! — повторил он, — будет ли Прошка любить вас так, как я? Поглядите, какой он озорник: ни одной женщине проходу не даст. А я-то! э-эх! Вы у меня, что синь-порох в глазу! Если б не барская воля, так... эх!..

— Матушка, Аграфена Іванівна! — повторив він, — чи буде Прошка любити тебе так, як я? Погляньте, який він розбійник: жодній жінці не дає проходу. А я! е-ех! Ви у мене, як синій порох у оці! Якби не панівська воля, то... ех!..

Он при этом крякнул и махнул рукой. Аграфена не выдержала: и у ней, наконец, горе обнаружилось в слезах.

При цьому він крякнув і махнув рукою. Аграфена не витримала: і в неї нарешті проявилося горе у сльозах.

— Да отстанешь ли ты от меня, окаянный? — говорила она плача, — что мелешь, дуралей! Свяжусь я с Прошкой! разве не видишь сам, что от него путного слова не добьешься? только и знает, что лезет с ручищами...

— Ну припини вже мені набридати, негіднику! — сказала вона, плачучи, — Що ти балакаєш, дурню! Я сама розберуся з Прошкою! Хіба ти не бачиш, що від нього ніякого сенсу не доб'єшся? Він тільки й робить, що лізе зі своїми руками...

— И к вам лез? Ах, мерзавец! А вы, небось, не скажете! Я бы его...

— І до тебе ліз? Ах, мерзота! А ти, напевно, не скажеш! Я б його...

— Полезь-ка, так узнает! Разве нет в дворне женского пола, кроме меня? С Прошкой свяжусь! вишь, что выдумал! Подле него и сидеть-то тошно — свинья свиньей! Он, того и гляди, норовит ударить человека или сожрать что-нибудь барское из-под рук — и не увидишь.

— Лізь, і він дізнаєтьсяся! Хіба в дворі немає жіночої статі, крім мене? Я сама розберуся з Прошкою! Бачите, що він вигадав! З ним навіть сидіти неприємно — свиня свинею! Він, не замислюючись, намагається когось вдарити або з'їсти щось панівське з-під рук — і не помітиш.

— Уж если, Аграфена Ивановна, случай такой придет — лукавый ведь силен, — так лучше Гришку посадите тут: по крайности малый смирный, работящий, не зубоскал...

— Якщо, Аграфена Іванівна, такий випадок станеться — він хитрий, — то краще посади тут Гришку: принаймні він слухняний, працьовитий, не підколює...

— Вот еще выдумал! — накинулась на него Аграфена, — что ты меня всякому навязываешь, разве я какая-нибудь... Пошел вон отсюда! Много вашего брата, всякому стану вешаться на шею: не таковская! С тобой только, этаким лешим, попутал, видно, лукавый за грехи мои связаться, да и то каюсь... а то выдумал!

— Ось ще він вигадав! — накинулася на нього Аграфена, — що ти мене всім нав'язуєш, ніби я якась... Іди геть звідси! Багато таких, як ти, всім на шию накидаються: не така! Тільки з тобою, таким негідником, пощастило, мабуть, хитрий за мої гріхи зв'язався, а то вигадав!

— Бог вас награди за вашу добродетель! как камень с плеч! — воскликнул Евсей.

— Бог тебе нагородить за твою доброчесність! як камінь зі спини! — вигукнув Євсей.

— Обрадовался! — зверски закричала она опять, — есть чему радоваться — радуйся!

— Порадувався! — звіряче закричала вона знову, — є чому радіти — радій!

И губы у ней побелели от злости. Оба замолчали.

І її губи побіліли від злості. Обоє замовчали.

— Аграфена Ивановна! — робко сказал Евсей немного погодя.

— Аграфена Іванівна! — сказав Євсей згодом сором'язливо.

— Ну, что еще?

— Ну, що ще?

— Я ведь и забыл: у меня нынче с утра во рту маковой росинки не было.

— Я навіть забув: сьогодні з ранку у мене в роті не було ні крапки макової роси.

— Только и дела!

— Ну і що з того!

— С горя, матушка.

— З горя, матушка.

Она достала с нижней полки шкафа, из-за головы сахару, стакан водки и два огромные ломтя хлеба с ветчиной. Все это давно было приготовлено для него ее заботливой рукой. Она сунула ему их, как не суют и собакам. Один ломоть упал на пол.

Вона дістала з нижньої полиці шафи, за головою, цукор, склянку горілки та два величезні шматки хліба з шинкою. Усе це давно було приготоване для нього її дбайливою рукою. Вона штовхнула їх до нього, як не штовхають навіть собакам. Один шматок упав на підлогу.

— На вот, подавись! О, чтоб тебя... да тише, не чавкай на весь дом.

— Ось, захлебнися! О, чорт... тихіше, не хлюпкай на весь дім.

Она отвернулась от него с выражением будто ненависти, а он медленно начал есть, глядя исподлобья на Аграфену и прикрывая одною рукою рот.

Вона відвернулася від нього з виразом ненависті, а він повільно почав їсти, дивлячись на Аграфену з-під брови та прикриваючи однією рукою рот.

Между тем в воротах показался ямщик с тройкой лошадей.

Тим часом у воротах з'явився возчик з трійкою коней.

Через шею коренной переброшена была дуга.

На шиї коня була накинута дуга.

Колокольчик, привязанный к седелке, глухо и несвободно ворочал языком, как пьяный, связанный и брошенный в караульню.

Дзвінок, прив'язаний до сідла, глухо та нерозбірливо воркав, як п'яний, зв'язаний і кинутий у караульню.

Ямщик привязал лошадей под навесом сарая, снял шапку, достал оттуда грязное полотенце и отер пот с лица.

Возчик прив'язав коней під навісом сараю, зняв шапку, вийняв звідти брудний рушник і витер піт з обличчя.

Анна Павловна, увидев его из окна, побледнела.

Анна Павлівна, побачивши його з вікна, поблідла.

У ней подкосились ноги и опустились руки, хотя она ожидала этого.

У неї затремтіли ноги та опустилися руки, хоча вона цього очікувала.

Оправившись, она позвала Аграфену.

Відійшовши, вона покликала Аграфену.

— Поди-ка на цыпочках, тихохонько, посмотри, спит ли Сашенька? — сказала она. — Он, мой голубчик, проспит, пожалуй, и последний денек: так и не нагляжусь на него. Да нет, куда тебе! ты, того гляди, влезешь как корова! я лучше сама...

– Піди на цьому, тихенько, подивися, чи спить Сашенька? – сказала вона. – Він, мій голубчик, напевно проспить і останній день: я так не встигну на нього подивитися. Ні, тобі не треба! Ти, напевно, влізеш, як корова! Я краще сама...

И пошла.

І вона пішла.

— Поди-ка ты, не-корова! — ворчала Аграфена, воротясь к себе. — Вишь, корову нашла! много ли у тебя этаких коров-то?

– Піди ти, не-корова! – бурчала Аграфена, повертаючись до себе. – Ось, корову знайшла! Багато у тебе таких корів?

Навстречу Анне Павловне шел и сам Александр Федорыч, белокурый молодой человек, в цвете лет, здоровья и сил.

Назустріч Анні Павлівні йшов сам Олександр Федорович, світловолосий молодий чоловік, у розквіті років, здоров'я та сил.

Он весело поздоровался с матерью, но, увидев вдруг чемодан и узлы, смутился, молча отошел к окну и стал чертить пальцем по стеклу.

Він весело привітався з матір'ю, але, побачивши раптово валізу та зв'язки, збентежився, мовчки відступив до вікна і почав малювати пальцем на склі.

Через минуту он уже опять говорил с матерью и беспечно, даже с радостью смотрел на дорожные сборы.

Через хвилину він знову розмовляв з матір'ю і безтурботно, навіть із задоволенням дивився на дорожні сбори.

— Что это ты, мой дружок, как заспался, — сказала Анна Павловна, — даже личико отекло? Дай-ка вытру тебе глаза и щеки розовой водой.

– Чому ти, мій дружок, так заснував? – сказала Анна Павлівна. – Навіть обличчя опухло? Дай-но я витрі твої очі та щоки рожевою водою.

— Нет, маменька, не надо.

– Ні, мамочко, не треба.

— Чего ты хочешь позавтракать: чайку прежде или кофейку? Я велела сделать и битое мясо со сметаной на сковороде — чего хочешь?

–Що ти хочеш снідати: чай спочатку чи каву? Я наказала зробити смажене м'ясо зі сметаною на сковороді – що хочеш?

— Все равно, маменька.

– Все одно, мамочко.

Анна Павловна продолжала укладывать белье, потом остановилась и посмотрела на сына с тоской.

Анна Павлівна продовжувала складати білизну, потім зупинилася і подивилася на сина із тугою.

— Саша!.. — сказала она через несколько времени.

– Саша! – сказала вона через кілька хвилин.

— Чего изволите, маменька?

–Що бажаєте, мамочко?

Она медлила говорить, как будто чего-то боялась.

Вона вагалася, ніби чогось боялася.

— Куда ты едешь, мой друг, зачем? — спросила она, наконец, тихим голосом.

– Куди ти їдеш, мій дружок, навіщо? – запитала вона нарешті тихим голосом.

— Как куда, маменька? в Петербург, затем... затем... чтоб...

– Як куди, мамочко? до Петербурга, потім... потім... щоб...

— Послушай, Саша, — сказала она в волнении, положив ему руку на плечо, по-видимому с намерением сделать последнюю попытку, — еще время не ушло: подумай, останься!

– Слухай, Саша, – сказала вона з хвилюванням, поклавши руку на його плече, мабуть, намагаючись зробити останню спробу, – ще не пізно: подумай, залишися!

— Остаться! как можно! да ведь и... белье уложено, — сказал он, не зная, что выдумать.

– Залишитися! Якби можна! Але ж... білизну складено, – сказав він, не знаючи, що придумати.

— Уложено белье! да вот... вот... вот... гляди — и не уложено.

– Білизну складено! Але ось... ось... ось... погляди – і не складено.

Она в три приема вынула все из чемодана.

Вона вийняла все з валізи за три рази.

— Как же это так, маменька? собрался — и вдруг опять! Что скажут...

– Як же так, мамочко? Збирався – і раптом знову!Що скажуть...

Он опечалился.

Він засмутився.

— Я не столько для себя самой, сколько для тебя же отговариваю.

– Я відмовляю не стільки за себе, скільки за тебе.

Зачем ты едешь? Искать счастья?

Навіщо ти їдеш? Шукати щастя?

Да разве тебе здесь нехорошо?

Але хіба тобі тут не добре?

разве мать день-деньской не думает о том, как бы угодить всем твоим прихотям?

Хіба мати не думає весь день про те, як задовольнити всі твої примхи?

Конечно, ты в таких летах, что одни материнские угождения не составляют счастья; да я и не требую этого.

Звичайно, ти в такому віці, що одні материнські поступки не приносять щастя; але я цього і не вимагаю.

Ну, погляди вокруг себя: все смотрят тебе в глаза.

Ну, поглянь навколо себе: всі дивляться тобі в очі.

А дочка Марьи Карповны, Сонюшка?

А дочка Марії Карповни, Соняшка?

Что...

Що...

покраснел?

ти почервонів?

Как она, моя голубушка — дай бог ей здоровья — любит тебя: слышь, третью ночь не спит!

Як вона, моя мила дівчинка — дай їй Бог здоров'я — любить тебе: послухай, вона вже третю ніч не спить!

— Вот, маменька, что вы! она так...

— Ось, мамочко, що ви! вона так...

— Да, да, будто я не вижу... Ах! чтоб не забыть: она взяла обрубить твои платки — «я, говорит, сама, сама, никому не дам, и метку сделаю», — видишь, чего же еще тебе? Останься!

— Так, так, наче я не бачу... Ах! щоб не забути: вона взялася обрізати твої хустки — "я, каже, сама, сама, нікому не дам, і позначку зроблю", — бачиш, чого ще тобі? Залишися!

Он слушал молча, поникнув головой, и играл кистью своего шлафрока.

Він мовчки слухав, опустивши голову, і грав пензликом свого халата.

— Что ты найдешь в Петербурге? —

— Що ти знайдеш у Петербурзі? —

продолжала она. —

продовжувала вона.

Ты думаешь, там тебе такое же житье будет, как здесь?

— Ти думаєш, там у тебе буде таке ж життя, як тут?

Э, мой друг!

Ей, мій друже!

Бог знает, чего насмотришься и натерпишься: и холод, и голод, и нужду — все перенесешь.

Бог знає, що ти побачиш і перетерпиш: і холод, і голод, і позбавлення — все перенесеш.

Злых людей везде много, а добрых не скоро найдешь.

Злих людей повсюди багато, а добрих не так легко знайти.

А почет — что в деревне, что в столице — все тот же почет.

А повага — чи в селі, чи в столиці — все та сама повага.

Как не увидишь петербургского житья, так и покажется тебе, живучи здесь, что ты первый в мире; и во всем так, мой милый!

Якщо ти не бачиш петербурзького життя, то, живучи тут, тобі здаватиметься, що ти перший у світі; і в усьому так, мій милий!

Ты же воспитан, и ловок, и хорош.

Ти ж вихований, спритний і хороший.

Мне бы, старухе, только оставалось радоваться, глядя на тебя.

Мені, старій, залишається тільки радіти, дивлячись на тебе.

Женился бы, послал бы бог тебе деточек, а я бы нянчила их — и жил бы без горя, без забот, и прожил бы век свой мирно, тихо, никому бы не позавидовал; а там, может, и не будет хорошо, может, и помянешь слова мои...

Одружився б, Бог дав би тобі дітей, а я б їх опікувала — і жив би без смутку, без турбот, і прожив би своє життя мирно, спокійно, нікому не заздрив; а там, можливо, не буде добре, можливо, ти згадаєш мої слова...

Останься, Сашенька, — а?

Залишися, Сашенько, — а?

Он кашлянул и вздохнул, но не сказал ни слова.

Він кашлянув і зітхнув, але не сказав ні слова.

— А посмотри-ка сюда, — продолжала она, отворяя дверь на балкон, — и тебе не жаль покинуть такой уголок?

— А поглянь сюди, — продовжила вона, відкриваючи двері на балкон, — і тобі не шкода залишити такий куточок?

С балкона в комнату пахнуло свежестью.

З балкону в кімнату наповнився свіжим повітрям.

От дома на далекое пространство раскидывался сад из старых лип, густого шиповника, черемухи и кустов сирени.

Від будинку на велику відстань розкидався сад із старих лип, густого шипника, черемхи та кущів сирени.

Между деревьями пестрели цветы, бежали в разные стороны дорожки, далее тихо плескалось в берега озеро, облитое к одной стороне золотыми лучами утреннего солнца и гладкое, как зеркало; с другой — темно-синее, как небо, которое отражалось в нем, и едва подернутое зыбью.

Між деревами сяяли квітки, доріжки розходилися в різні сторони, далі тихо плескалося на березі озеро, освітлене з одного боку золотими променями ранкового сонця і гладке, як дзеркало; з іншого — темно-синє, як небо, яке відбивалося в ньому, і ледь покрите хвилями.

А там нивы с волнующимися, разноцветными хлебами шли амфитеатром и примыкали к темному лесу.

А там поля з колихаючимися, різнокольоровими хлібами спускалися амфітеатром і примикали до темного лісу.

Анна Павловна, прикрыв одной рукой глаза от солнца, другой указывала сыну попеременно на каждый предмет.

Анна Павлівна, прикриваючи однією рукою очі від сонця, іншою показувала синові кожен предмет по черзі.

— Погляди-ка, — говорила она, — какой красотой бог одел поля наши!

— Поглянь, — говорила вона, — якою красою Бог одягнув наші поля!

Вон с тех полей одной ржи до пятисот четвертей сберем; а вон и пшеничка есть, и гречиха; только гречиха нынче не то, что прошлый год: кажется, плоха будет.

Ось із цих полів ми зберемо від однієї до п'ятисот квартерів жита; а ось і пшениця, і гречка; тільки гречка цього року не така, як минулого року: здається, буде погана.

А лес-то, лес-то как разросся!

А ліс, ліс як розрісся!

Подумаешь, как велика премудрость божия!

Подумай, якою великою є мудрість Бога!

Дровец с своего участка мало-мало на тысячу продадим.

Ми продамо дрова з нашої ділянки приблизно за тисячу.

А дичи, дичи что!

А щодо дичини, дичини що!

и ведь все это твое, милый сынок: я только твоя приказчица.

І все це твоє, любий сину: я всього лише твоя управителька.

Погляди-ка, озеро: что за великолепие!

Поглянь, озеро: яке пишність!

истинно небесное!

Воістину небесне!

рыба так и ходит; одну осетрину покупаем, а то ерши, окуни, караси кишмя-кишат: и на себя и на людей идет.

Риба так і плаває; ми купуємо одну осетрину, а решта – щуки, окуні, карасі – у великій кількості; і для себе, і для людей.

Вон твои коровки и лошадки пасутся.

Ось твої корівки та коні пасуться.

Здесь ты один всему господин, а там, может быть, всякий станет помыкать тобой.

Тут ти один господар усього, а там, можливо, кожен почне тебе залякувати.

И ты хочешь бежать от такой благодати, еще не знаешь куда, в омут, может быть, прости господи...

І ти хочеш втекти від такої благодаті, навіть не знаєш куди, можливо, в безодню, прости господи...

Останься!

Залишися!

Он молчал.

Він мовчав.

— Да ты не слушаешь, — сказала она. — Куда это ты так пристально загляделся?

– Ти не слухаєш, – сказала вона. – На що ти так уважно дивишся?

Он молча и задумчиво указал рукой вдаль. Анна Павловна взглянула и изменилась в лице. Там, между полей, змеей вилась дорога и убегала за лес, дорога в обетованную землю, в Петербург. Анна Павловна молчала несколько минут, чтоб собраться с силами.

Він мовчав і задумливо вказав рукою в далечінь. Анна Павлівна поглянула і змінилася в обличчі. Там, між полями, змійкою звивалась дорога і зникала за лісом, дорога до обітованої землі, до Петербурга. Анна Павлівна мовчала кілька хвилин, щоб зібратися з силами.

— Так вот что! — проговорила она, наконец, уныло. — Ну, мой друг, бог с тобой! поезжай, уж если тебя так тянет отсюда: я не удерживаю! По крайней мере не скажешь, что мать заедает твою молодость и жизнь.

– Так ось що! – промовила вона нарешті, сумно. – Ну, мій друже, хай тобі буде! їдь, якщо тебе так тягне звідси: я не затримую! Принаймні не скажеш, що мати заїдає твою молодість і життя.

Бедная мать!

Бідолашна мати!

вот тебе и награда за твою любовь! Того ли ожидала ты?

Ось тобі і нагорода за твою любов! Цього ти очікувала?

В том-то и дело, что матери не ожидают наград.

Справа в тому, що матері не очікують нагород.

Мать любит без толку и без разбору.

Мати любить без причини і без розбору.

Велики вы, славны, красивы, горды, переходит имя ваше из уст в уста, гремят ваши дела по свету — голова старушки трясется от радости, она плачет, смеется и молится долго и жарко.

Ви великі, славні, красиві, горді, ваше ім'я переходить з уст в уста, ваші справи гримлять по всьому світу – голова старушки трясеться від радості, вона плаче, сміється і довго і гаряче молиться.

А сынок, большею частью, и не думает поделиться славой с родительницею.

А син, здебільшого, навіть не думає поділитися славою з матір'ю.

Нищи ли вы духом и умом, отметила ли вас природа клеймом безобразия, точит ли жало недуга ваше сердце или тело, наконец отталкивают вас от себя люди и нет вам места между ними — тем более места в сердце матери.

Ви бідні духом і розумом, природа відзначила вас знаком некрасивості, хвороба роз'їдає ваше серце або тіло, нарешті люди відштовхують вас від себе і немає вам місця в серці матері.

Она сильнее прижимает к груди уродливое, неудавшееся чадо и молится еще долее и жарче.

Вона ще сильніше притискає до себе некрасиве, невдало народжене дитя і молиться ще довше і гаряче.

Как назвать Александра бесчувственным за то, что он решился на разлуку?

Як назвати Олександра бездушним за те, що він вирішився на розлуку?

Ему было двадцать лет.

Йому було двадцять років.

Жизнь от пелен ему улыбалась; мать лелеяла и баловала его, как балуют единственное чадо; нянька все пела ему над колыбелью, что он будет ходить в золоте и не знать горя; профессоры твердили, что он пойдет далеко, а по возвращении его домой ему улыбнулась дочь соседки.

Життя посміхалося йому з пелюшок; мати балувала і пестила його, як балують єдине чадо; няня співала йому над колискою, що він буде ходити в золоті і не знати горя; професори твердили, що він піде далеко, а по поверненні додому йому посміхнулася дочка сусідки.

И старый кот, Васька, был к нему, кажется, ласковее, нежели к кому-нибудь в доме.

І старий кіт, Васька, був до нього, здається, ласкавіше, ніж до когось в будинку.

О горе, слезах, бедствиях он знал только по слуху, как знают о какой-нибудь заразе, которая не обнаружилась, но глухо где-то таится в народе.

Про горе, сльози, біди він знав тільки по чуткам, як знають про якусь інфекцію, яка не проявилася, але тихо ховається десь серед людей.

От этого будущее представлялось ему в радужном свете.

Через це майбутнє здавалося йому в райдужному світлі.

Его что-то манило вдаль, но что именно — он не знал.

Щось манило його в далечінь, але що саме — він не знав.

Там мелькали обольстительные призраки, но он не мог разглядеть их; слышались смешанные звуки — то голос славы, то любви: все это приводило его в сладкий трепет.

Там з'являлися спокусливі примари, але він не міг їх розгледіти; чулися змішані звуки — то голос слави, то любові: все це наповнювало його солодким трепетом.

Ему скоро тесен стал домашний мир.

Його незабаром став тісним домашній світ.

Природу, ласки матери, благоговение няньки и всей дворни, мягкую постель, вкусные яства и мурлыканье Васьки — все эти блага, которые так дорого ценятся на склоне жизни, он весело менял на неизвестное, полное увлекательной и таинственной прелести.

Природу, ласки матері, благоговіння няні і всієї прислуги, м'яке ліжко, смачні страви і мурчання Васьки — всі ці блага, які так дорого цінуються на зорі життя, він весело міняв на невідоме, повне захопливої і таємної краси.

Даже любовь Софьи, первая, нежная и розовая любовь, не удерживала его.

Навіть любов Софії, перша, ніжна і рожева любов, не утримувала його.

Что ему эта любовь?

Що йому ця любов?

Он мечтал о колоссальной страсти, которая не знает никаких преград и свершает громкие подвиги.

Він мріяв про колосальну пристрасть, яка не знає ніяких перешкод і здійснює гучні подвиги.

Он любил Софью пока маленькою любовью, в ожидании большой.

Він любив Софію поки маленькою любов'ю, в очікуванні великої.

Мечтал он и о пользе, которую принесет отечеству.

Він також мріяв про користь, яку він принесе батьківщині.

Он прилежно и многому учился. В аттестате его сказано было, что он знает с дюжину наук да с полдюжины древних и новых языков.

Він старанно і багато вчився. У його атестаті було сказано, що він знає дюжину наук і півдюжини давніх і нових мов.

Всего же более он мечтал о славе писателя.

Але більш за все він мріяв про славу письменника.

Стихи его удивляли товарищей.

Його вірші дивували товаришів.

Перед ним расстилалось множество путей, и один казался лучше другого.

Перед ним розкидалося безліч шляхів, і один здавався кращим за інший.

Он не знал, на который броситься.

Він не знав, на який із них кинутися.

Скрывался от глаз только прямой путь; заметь он его, так тогда, может быть, и не поехал бы.

Тільки прямий шлях був прихований від очей; якби він його помітив, то, можливо, не поїхав би.

Как же ему было остаться? Мать желала — это опять другое и очень естественное дело. В сердце ее отжили все чувства, кроме одного — любви к сыну, и оно жарко ухватилось за этот последний предмет. Не будь его, что же ей делать? Хоть умирать. Уж давно доказано, что женское сердце не живет без любви.

Як же йому залишитися? Мати хотіла — це знову інша і дуже природна справа. У її серці вимерли всі почуття, крім одного — любові до сина, і воно гаряче схопилося за цей останній предмет. Якби його не було, що б їй робити? Хоча б померти. Давно доведено, що жіноче серце не живе без любові.

Александр был избалован, но не испорчен домашнею жизнью.

Олександр був розпещений, але не зіпсований домашнім життям.

Природа так хорошо создала его, что любовь матери и поклонение окружающих подействовали только на добрые его стороны, развили, например, в нем преждевременно сердечные склонности, поселили ко всему доверчивость до излишества.

Природа так добре створила його, що любов матері і захоплення оточуючих вплинули тільки на його хороші сторони, розвинули, наприклад, у ньому передчасні сердечні схильності, поселили довіру до всього до крайності.

Это же самое, может быть, расшевелило в нем и самолюбие; но ведь самолюбие само по себе только форма; все будет зависеть от материала, который вольешь в нее.

Може бути, це теж розбурхало в ньому самолюбство; але ж самолюбство саме по собі тільки форма; все буде залежати від матеріалу, який ви налиєте в неї.

Гораздо более беды для него было в том, что мать его, при всей своей нежности, не могла дать ему настоящего взгляда на жизнь и не приготовила его на борьбу с тем, что ожидало его и ожидает всякого впереди.

Набагато більше неприємностей для нього було в тому, що його мати, при всій своїй ніжності, не могла дати йому справжнього погляду на життя і не підготувала його до боротьби з тим, що чекало його і чекає кожного вперед.

Но для этого нужно было искусную руку, тонкий ум и запас большой опытности, не ограниченной тесным деревенским горизонтом.

Але для цього потрібна була вміла рука, тонкий розум і запас великого досвіду, не обмежений тісним сільським горизонтом.

Нужно было даже поменьше любить его, не думать за него ежеминутно, не отводить от него каждую заботу и неприятность, не плакать и не страдать вместо его и в детстве, чтоб дать ему самому почувствовать приближение грозы, справиться с своими силами и подумать о своей судьбе — словом, узнать, что он мужчина.

Потрібно було навіть менше любити його, не думати за нього кожну хвилину, не відволікати від нього кожну турботу і неприємність, не плакати і не страждати замість нього і в дитинстві, щоб дати йому самому відчути наближення грози, впоратися зі своїми силами і подумати про свою долю — словом, дізнатися, що він чоловік.

Где же было Анне Павловне понять все это и особенно выполнить?

Де ж Анні Павлівні було зрозуміти все це і особливо виконати?

Читатель видел, какова она.

Читач бачив, якою вона була.

Не угодно ли посмотреть еще?

Не хочете ще подивитися?

Она уже забыла сыновний эгоизм.

Вона вже забула про синівський егоїзм.

Александр Федорыч застал ее за вторичным укладываньем белья и платья. В хлопотах и дорожных сборах она как будто совсем не помнила горя.

Олександр Федорович застав її за повторним складанням білизни і сукні. У клопотах і зборах на дорогу вона, здавалося, зовсім не пам'ятала про горе.

— Вот, Сашенька, заметь хорошенько, куда я что кладу, — говорила она. — В самый низ, на дно чемодана, простыни: дюжина. Посмотри-ка, так ли записано?

– Ось, Сашенька, запиши добре, куди я що кладу, – говорила вона. – На саме дно валізи, простирадла: дюжина. Подивися, так записано?

— Так, маменька.

– Так, мамочко.

— Все с твоими метками, видишь — А. А. А все голубушка Сонюшка! Без нее наши дурищи не скоро бы поворотились.

– Все з твоїми позначками, бачиш — А. А. А все блакитна Соняшка! Без неї наші дурники не скоро б розвернулися.

Теперь что?

Що тепер?

да, наволочки.

Так, наволочки.

Раз, две, три, четыре — так, вся дюжина тут.

Раз, два, три, чотири – так, вся дюжина тут.

Вот рубашки — три дюжины.

Ось сорочки – три дюжини.

Что за полотно — загляденье!

Яка тканина – просто чудо!

это голландское; сама ездила на фабрику к Василью Васильичу; он выбрал что ни есть наилучшие три куска.

Це голландська; я сама їздила на фабрику до Василя Васильовича; він вибрав три найкращі шматки.

Поверяй же, милый, по реестру всякий раз, как будешь принимать от прачки; все новешенькие.

Перевіряй же, любий, за реєстром кожен раз, коли будеш приймати від пральниці; все нове.

Там немного таких рубашек увидишь; пожалуй, и подменят; есть ведь этакие мерзавки, что бога не боятся.

Там ти побачиш трохи таких сорочок; напевно, їх підмінять; адже є такі негідники, які не бояться Бога.

Носков двадцать две пары...

Двадцять дві пари шкарпеток...

Знаешь, что я придумала?

Знаєш, що я придумала?

положить в один носок твой бумажник с деньгами.

Покласти в один шкарпетку твій гаманець з грошима.

Их тебе до Петербурга не понадобится, так, сохрани боже! случай какой, чтоб и рыли, да не нашли.

Вони тобі не знадобляться до Петербурга, так, не дай Боже! випаде випадок, і вони не знайдуть їх.

И письма к дяде туда же положу: то-то, чай, обрадуется!

І листи до дядька я туди покладу: він точно буде радіти!

ведь семнадцать лет и словом не перекинулись, шутка ли!

Адже сімнадцять років і не перекинулися ні словом, не віриться!

Вот косыночки, вот платки; еще полдюжины у Сонюшки осталось.

Ось косинки, ось хустки; ще півдюжини залишилося у Сонечки.

Не теряй, душенька, платков: славный полубатист!

Не втрачай, душенько, хусток: чудовий напівбатист!

У Михеева брала по два с четвертью.

У Міхеєва я брала по два з чвертю.

Ну, белье все.

Ну, білизна вся.

Теперь платье...

Тепер сукня...

Да где Евсей?

А де Євсей?

что он не смотрит? Евсей!

Що він не дивиться? Євсей!

Евсей лениво вошел в комнату.

Євсей ліниво зайшов до кімнати.

— Чего изволите? — спросил он еще ленивее.

— Що ви хочете? — запитав він ще лінивіше.

— Чего изволите? —

— Що ви хочете? —

заговорила Адуева гневно. — Что не смотришь, как я укладываю?

запитала Адуєва розгнівано. — Що ти не дивишся, як я прибираю?

А там, как надо что достать в дороге, и пойдешь все перерывать вверх дном!

А там, коли потрібно щось взяти в дорозі, ти почнеш все перевертати догори дном!

Не может отвязаться от своей возлюбленной — экое сокровище!

Він не може відволіктися від своєї коханої — справжній скарб!

День-то велик: успеешь!

День довгий: встигнеш!

Ты этак там и за барином станешь ходить?

Ти там збираєшся поводитися як господар?

Смотри у меня!

Стежи за собою!

Вот гляди: это хороший фрак — видишь, куда кладу?

Ось подивися: це хороший смокінг — бачиш, куди я кладу?

А ты, Сашечка, береги его, не всякий день таскай; сукно-то по шестнадцать рублей брали.

А ти, Сашенько, бережи його, не носи кожен день; шкіра коштувала шістнадцять рублів.

Куда в хорошие люди пойдешь, и надень, да не садись зря, как ни попало, вон как твоя тетка, словно нарочно, не сядет на пустой стул или диван, а так и норовит плюхнуть туда, где стоит шляпа или что-нибудь такое; намедни на тарелку с вареньем села — такого сраму наделала!

Коли ти йдеш до хороших людей, одягнися гарно, а не сідай навмання, як твоя тітка, наче навмисно не сідає на порожній стілець чи диван, а намагається сісти туди, де стоїть капелюх чи щось подібне; днями вона сіла на тарілку з варенням — наробила стільки сорому!

Куда попроще в люди, вот этот фрак масака надевай.

Коли ти йдеш до простих людей, одягни цей смокінг Масаки.

Теперь жилеты — раз, два, три, четыре.

Тепер жилети — раз, два, три, чотири.

Двое брюк.

Два брюки.

Э! да платья-то года на три станет.

Ей! А ці плаття вистачить на три роки.

Ух!

Ух!

устала!

Я втомилася!

шутка ли: целое утро возилась!

Хіба жарт: весь ранок цим займалася!

Поди, Евсей.

Ходімо, Євсей.

Поговорим, Сашенька, о чем-нибудь другом.

Давай поговоримо про щось інше, Сашенько.

Ужо гости приедут, не до того будет.

Скоро гості приїдуть, не буде часу на це.

Она села на диван и посадила его подле себя.

Вона сіла на диван і посадила його поруч із собою.

— Ну, Саша, — сказала она, помолчав немного, ты теперь едешь на чужую сторону...

— Ну, Саша, — сказала вона, замислившись на хвилину, — тепер ти їдеш до чужої сторони...

— Какая «чужая» сторона, Петербург: что вы, маменька!

— Яка "чужа" сторона, Петербург? Ну що ви, мамочко!

— Погоди, погоди — выслушай, что я хочу сказать!

— Зачекай, зачекай — послухай, що я хочу сказати!

Бог один знает, что там тебя встретит, чего ты наглядишься, и хорошего, и худого.

Тільки Богу відомо, що тебе там чекає, що ти побачиш, і хороше, і погане.

Надеюсь, он, отец мой небесный, подкрепит тебя; а ты, мой друг, пуще всего не забывай его, помни, что без веры нет спасения нигде и ни в чем.

Сподіваюся, він, мій небесний батько, підтримає тебе; а ти, мій друже, ніколи не забувай про нього, пам'ятай, що без віри немає спасіння ніде і ні в чому.

Достигнешь там больших чинов, в знать войдешь — ведь мы не хуже других: отец был дворянин, майор, — все-таки смиряйся перед господом богом: молись и в счастии и в несчастии, а не по пословице: «Гром не грянет, мужик не перекрестится».

Якщо ти досягнеш там високих посад, увійдеш до знаті — адже ми не гірші за інших: батько був дворянином, майором — все-таки смиряйся перед Господом Богом: молись і в щасті, і в нещасті, а не за поговоркою: "Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься".

Иной, пока везет ему, и в церковь не заглянет, а как придет невмочь — и пойдет рублевые свечи ставить да нищих оделять: это большой грех.

Хтось, поки йому щастить, навіть не заходить до церкви, а коли приходить біда — починає ставити свічки за гроші і роздавати милостиню жебракам: це великий гріх.

К слову пришлось о нищих. Не трать на них денег по-пустому, помногу не давай. На что баловать?

До речі, про жебраків. Не витрачай на них гроші даремно, не давай багато. Навіщо їх балувати?

их не удивишь.

їх не здивуєш.

Они пропьют да над тобой же насмеются. У тебя, я знаю, мягкая душа: ты, пожалуй, и по гривеннику станешь отваливать.

Вони вип'ють і насміються над тобою. Я знаю, у тебе м'яке серце: ти, напевно, і по гривні будеш віддавати.

Нет, это не нужно; бог подаст!

Ні, цього не потрібно; Бог дасть!

Будешь ли ты посещать храм божий?

Ти будеш відвідувати Божий храм?

будешь ли ходить по воскресеньям к обедне?

Ти будеш ходити на вечерю у неділю?

Она вздохнула.

Вона зітхнула.

Александр молчал. Он вспомнил, что, учась в университете и живучи в губернском городе, он не очень усердно посещал церковь; а в деревне, только из угождения матери, сопровождал ее к обедне. Ему совестно было солгать. Он молчал. Мать поняла его молчание и опять вздохнула.

Олександр мовчав. Він згадав, що, навчаючись в університеті і живучи в губернському місті, він не дуже регулярно відвідував церкву; а в селі, тільки заради матері, супроводжував її на вечерю. Йому було сором збрехати. Він мовчав. Мати зрозуміла його мовчання і знову зітхнула.

— Ну, я тебя не неволю, — продолжала она, — ты человек молодой: где тебе быть так усердну к церкви божией, как нам, старикам?

— Ну, я не змушу тебе, — продовжила вона, — ти молодий чоловік: де тобі бути так регулярним у Божій церкві, як нам, старим?

Еще, пожалуй, служба помешает или засидишься поздно в хороших людях и проспишь.

Може бути, ще служба завадить або ти залишишся допізна у хороших людей і проспиш.

Бог пожалеет твоей молодости. Не тужи: у тебя есть мать.

Бог пожаліє твою молодість. Не сумуй: у тебе є мати.

Она не проспит.

Вона не проспить.

Пока во мне останется хоть капелька крови, пока не высохли слезы в глазах и бог терпит грехам моим, я ползком дотащусь, если не хватит сил дойти, до церковного порога; последний вздох отдам, последнюю слезу выплачу за тебя, моего друга.

Поки в мені залишиться хоча б крапля крові, поки не висохнуть сльози в очах і Бог терпить мої гріхи, я повзу до церковного порогу, якщо не вистачить сил піти пішки; я віддам свій останній подих, свою останню сльозу за тебе, мого друга.

Вымолю тебе и здоровье, и чинов, и крестов, и небесных и земных благ.

Я помолюся за тебе і здоров'я, і чини, і хрести, і небесні та земні блага.

Неужели-то он, милосердый отец, презрит молитвой бедной старухи?

Хіба він, милосердний батько, знехтує молитвою бідної старухи?

Мне самой ничего не надо.

Мені самій нічого не потрібно.

Отними он у меня все: здоровье, жизнь, пошли слепоту — тебе лишь подай всякую радость, всякое счастье и добро...

Він може забрати в мене все: здоров'я, життя, навіть сліпоту — тільки дай тобі всяку радість, всяке щастя і добро...

Она не договорила, слезы закапали у ней из глаз.

Вона не закінчила, сльози потекли у неї з очей.

Александр вскочил с места.

Олександр встав зі свого місця.

— Маменька... — сказал он.

— Мамочко... — сказав він.

— Ну, сядь, сядь! —

— Ну, сядь, сядь! —

отвечала она, наскоро утирая слезы, — мне еще много осталось поговорить...

відповіла вона, швидко витираючи сльози, — мені ще багато треба поговорити...

Что бишь я хотела сказать?

Що я хотіла сказати?

из ума вон...

Я зовсім забула...

Вишь, нынче какая память у меня...

Бачиш, яка сьогодні у мене пам'ять...

да!

Так!

блюди посты, мой друг: это великое дело!

Стеж за своєю поведінкою, мій друже: це дуже важливо!

В среду и пятницу — бог простит; а в великий пост — боже оборони!

У середу та п'ятницю — нехай Бог простить; а у Великий піст — нехай Бог захистить!

Вот Михайло Михайлыч и умным человеком считается, а что в нем?

Ось Михайло Михайлович вважається розумною людиною, але що в ньому є?

Что мясоед, что страстная неделя — все одно жрет.

Він їсть м'ясо так само, як і під час Страсної седмиці.

Даже волос дыбом становится!

Мені навіть волосся стоїть на задку!

Он вон и бедным помогает, да будто его милостыня принята господом?

Він допомагає бідним, але чи приймає Господь його милостиню?

Слышь, подал раз старику красненькую, тот взял ее, а сам отвернулся да плюнул.

Слухай, я колись дав старому червону купку, а він взяв її, а сам відвернувся і плюнув.

Все кланяются ему и в глаза-то бог знает что наговорят, а за глаза крестятся, как поминают его, словно шайтана какого.

Всі кланяються йому і говорять про нього за його спиною, ніби він якийсь шайтан.

Александр слушал с некоторым нетерпением и взглядывал по временам в окно, на дальнюю дорогу.

Олександр слухав з деяким нетерпінням і час від часу дивився у вікно на далеку дорогу.

Она замолчала на минуту.

Вона замовкла на хвилину.

— Береги пуще всего здоровье, — продолжала она. —

— Бережи здоров'я більше за все, — продовжила вона.

Как заболеешь — чего боже оборони! —

— Як захворієш — не дай Боже! —

опасно, напиши...

небезпечно, напиши...

я соберу все силы и приеду.

я зберу всі сили і приїду.

Кому там ходить за тобой?

Кому там за тобою піти?

Норовят еще обобрать больного.

Вони намагаються ще й обібрати хворого.

Не ходи ночью по улицам; от людей зверского вида удаляйся.

Не ходіть ночами вулицями; тримайтеся подалі від людей з поганими намірами.

Береги деньги...

Бережи гроші...

ох, береги на черный день!

ох, бережи на чорний день!

Трать с толком.

Витрачай з розумом.

От них, проклятых, всякое добро и всякое зло.

Від них, проклятих, усе добре і усе погане.

Не мотай, не заводи лишних прихотей.

Не марнуй, не задовольняй свої забаганки.

Ты будешь аккуратно получать от меня две тысячи пятьсот рублей в год.

Ти будеш акуратно отримувати від мене дві тисячі п'ятсот рублів на рік.

Две тысячи пятьсот рублей не шутка.

Дві тисячі п'ятсот рублів – це не жарт!

Не заводи роскоши никакой, ничего такого, но и не отказывай себе в чем можно; захочется полакомиться — не скупись. —

Не замовляй ніякої розкоші, нічого такого, але й не відмовляй собі у тому, що можеш собі дозволити; захочеться смачно поїсти – не скупись.

Не предавайся вину — ох, оно первый враг человека!

– Не піддавайся спокусі – ох, вона перший ворог людини!

-Да еще (тут она понизила голос) берегись женщин!

- Так ще (тут вона знизила голос) остерігайся жінок!

Знаю я их!

Я їх знаю!

Есть такие бесстыдницы, что сами на шею будут вешаться, как увидят этакого-то...

Є такі безсоромні, що самі на шию повісяться, як побачать такого-то...

Она с любовью посмотрела на сына.

Вона з любов'ю подивилася на сина.

— Довольно, маменька; я бы позавтракал? — сказал он почти с досадой.

– Досить, мамочко; я хочу снідати? – сказав він майже з розчаруванням.

— Сейчас, сейчас... еще одно слово...

– Зараз, зараз... ще одне слово...

— На мужних жен не зарься, — спешила она досказать, — это великий грех!

– Не задивляйся на чужих дружин, – поспішила вона докінчити, – це великий гріх!

«Не пожелай жены ближнего твоего», сказано в писании.

"Не забажай дружини ближнього твого", сказано в Писанні.

Если же там какая-нибудь станет до свадьбы добираться — боже сохрани!

А якщо там якась почне до шлюбу добиватися – не дай Боже!

не моги и подумать!

Навіть не думайте про це!

Они готовы подцепить, как увидят, что с денежками да хорошенький.

Вони готові заграти, як побачать, що з грошима та красива.

Разве что у начальника твоего или у какого-нибудь знатного да богатого вельможи разгорятся на тебя зубы и он захочет выдать за тебя дочь — ну, тогда можно, только отпиши: я кое-как дотащусь, посмотрю, чтоб не подсунули так какую-нибудь, лишь бы с рук сбыть: старую девку или дрянь.

Хіба що у вашого начальника або у якогось знатного та багатого вельможа запала на вас охота, і він захоче видати за вас свою дочку – тоді можна, але попередьте: я якось витримаю, подивлюся, щоб мені не підсунули якусь, тільки щоб позбутися: стару дівку або негідницю.

Этакого женишка всякому лестно залучить.

Будь-кому приємно залучити такого нареченого.

Ну, а коли ты сам полюбишь да выдастся хорошая девушка — так того... —

Ну, а якщо ви самі закохаєтеся і знайдеться хороша дівчина – тоді... –

тут она еще тише заговорила... —

тут вона замовкла ще більше... –

Сонюшку-то можно и в сторону.

Сонечку можна відкласти на потім.

(Старушка, из любви к сыну, готова была покривить душой.)

(Старушка, з любові до сина, була готова збрехати.)

Что в самом деле Марья Карповна замечтала!

Що Марья Карповна справді замріялася!

ты дочке ее не пара.

ви не гідний її дочки.

Деревенская девушка!

Сільська дівка!

на тебя и не такие польстятся.

на вас не зазіхатимуть такі.

— Софью! нет, маменька, я ее никогда не забуду! — сказал Александр.

– Софія! ні, мамо, я ніколи її не забуду! – сказав Олександр.

— Ну, ну, друг мой, успокойся! ведь я так только. Послужи, воротись сюда, и тогда что бог даст; невесты не уйдут! Коли не забудешь, так и того... Ну, а...

– Ну, ні, мій друже, заспокойся! Я просто так кажу. Послужи, повернися сюди, а там побачимо, що дасть Бог; наречені не втечуть! Якщо ти не забудеш, то й добре... Ну, а...

Она что-то хотела сказать, но не решалась, потом наклонилась к уху его и тихо спросила:

Вона хотіла щось сказати, але не наважилася, потім нахилилася до його вуха і тихо запитала:

— А будешь ли помнить... мать?

– А ти пам'ятатимеш... матір?

— Вот до чего договорились, — перервал он, — велите скорей подавать что там у вас есть: яичница, что ли? Забыть вас! Как могли вы подумать? Бог накажет меня...

– Ось до чого ми дійшли, – перервав він, – скажи їм швидше подати те, що у вас є: яєчницю, що небудь? Забути вас! Як ви могли так подумати? Бог мене покарає...

— Перестань, перестань, Саша, — заговорила она торопливо, — что ты это накликаешь на свою голову!

– Перестань, перестань, Саша, – заговорила вона поспішно, – чому ти накликаєш біду на себе!

Нет, нет!

Ні, ні!

что бы ни было, если случится этакой грех, пусть я одна страдаю.

Що б не сталося, якщо станеться такий гріх, нехай я одна страждатиму.

Ты молод, только что начинаешь жить, будут у тебя и друзья, женишься — молодая жена заменит тебе и мать, и все...

Ти молодий, тільки починаєш жити, у тебе будуть друзі, ти одружишся – молода дружина замінить тобі і матір, і все...

Нет!

Ні!

Пусть благословит тебя бог, как я тебя благословляю.

Нехай бог благословить тебе, як я тебе благословляю.

Она поцеловала его в лоб и тем заключила свои наставления.

Вона поцілувала його у лоб і цим завершила свої настанови.

— Да что это не едет никто? — сказала она, — ни Марья Карповна, ни Антон Иваныч, ни священник нейдет? уж, чай, обедня кончилась! Ах, вон кто-то и едет! кажется, Антон Иваныч... так и есть: легок на помине.

– А чому ніхто не їде? – сказала вона, – ні Мар'я Карповна, ні Антон Іванич, ні священик не їдуть? Ну, мабуть, обід закінчився! Ах, ось хтось їде! Здається, Антон Іванич... так і є: легкий на поминки.

Кто не знает Антона Иваныча? Это вечный жид. Он существовал всегда и всюду, с самых древнейших времен, и не переводился никогда. Он присутствовал и на греческих и на римских пирах, ел, конечно, и упитанного тельца, закланного счастливым отцом по случаю возвращения блудного сына.

Хто не знає Антона Іванича? Це вічний єврей. Він існував завжди і скрізь, з найдавніших часів, і ніколи не зникав. Він був присутній і на грецьких, і на римських банкетах, звичайно, їв і тучного теляти, закланого щасливим батьком з нагоди повернення блудного сина.

У нас, на Руси, он бывает разнообразен.

У нас, на Русі, він буває різний.

Тот, про которого говорится, был таков: у него душ двадцать заложенных и перезаложенных; живет он почти в избе или в каком-то странном здании, похожем с виду на амбар, — ход где-то сзади, через бревна, подле самого плетня;

Той, про якого говориться, був таким: у нього двадцять душ, закладених і перезакладених; він живе майже в хаті або в якомусь дивному будинку, схожому на сарай – вхід десь ззаду, через бревна, поруч із плітнем;

но он лет двадцать постоянно твердит, что с будущей весной приступит к стройке нового дома.

але він постійно твердить протягом двадцяти років, що наступної весни почне будувати новий будинок.

Хозяйства он дома не держит. Нет человека из его знакомых, который бы у него отобедал, отужинал или выпил чашку чаю, но нет также человека, у которого бы он сам не делал этого по пятидесяти раз в год.

Він не веде господарства вдома. Немає людини серед його знайомих, яка б пообідала, повечеряла або випила чашку чаю у нього, але немає також людини, у якій він не робив цього п'ятдесят разів на рік.

Прежде Антон Иваныч ходил в широких шароварах и казакине, теперь ходит, в будни, в сюртуке и в панталонах, в праздники во фраке бог знает какого покроя.

Раніше Антон Іванич ходив у широких шароварах і казакині, тепер ходить по буднях у сюртуці і панталонах, по святах – у фрак невідомого крою.

С виду он полный, потому что у него нет ни горя, ни забот, ни волнений, хотя он прикидывается, что весь век живет чужими горестями и заботами; но ведь известно, что чужие горести и заботы не сушат нас: это так заведено у людей.

Він виглядає повним, тому що у нього немає ні смутку, ні турбот, ні хвилювань, хоча він прикидається, що весь час живе чужими смутками і турботами; але відомо, що чужі смутки і турботи нас не сушать: це так заведено у людей.

В сущности Антона Иваныча никому не нужно, но без него не совершается ни один обряд: ни свадьба, ни похороны.

Власне кажучи, Антон Іванич нікому не потрібен, але без нього не відбувається жоден обряд: ні весілля, ні похорон.

Он на всех званых обедах и вечерах, на всех домашних советах; без него никто ни шагу.

Він на всіх урочистих обідах і вечорах, на всіх домашніх радах; без нього ніхто не зробить ні кроку.

Подумают, может быть, что он очень полезен, что там исполнит какое-нибудь важное поручение, тут даст хороший совет, обработает дельце, — вовсе нет!

Може бути, хтось подумає, що він дуже корисний, що він виконає якесь важливе доручення, дасть хорошу пораду, обробить справу – зовсім ні!

Ему никто ничего подобного не поручает; он ничего не умеет, ничего не знает: ни в судах хлопотать, ни быть посредником, ни примирителем, — ровно ничего.

Йому ніхто не доручає нічого подібного; він нічого не вміє, нічого не знає: ні судити, ні бути посередником, ні примирителем – зовсім нічого.

Но зато ему поручают, например, завезти мимоездом поклон от такой-то к такому-то, и он непременно завезет и тут же кстати позавтракает, — уведомить такого-то, что известная-де бумага получена, а какая именно, этого ему не говорят, — передать туда-то кадочку с медом или горсточку семян, с наказом не разлить и не рассыпать, — напомнить, когда кто именинник.

Але йому доручають, наприклад, передати вітання від такої-то до такому-то, і він неодмінно передасть їх і заодно пообідає; – повідомити такому-то, що отримано певний документ, але не кажуть, який саме; – передати туди-то банку з медом або жменю насіння з наказом не розливати і не розсипати; – нагадати, коли у кого день народження.

Еще Антона Иваныча употребляют в таких делах, которые считают неудобным поручить человеку.

Антона Іванича також використовують у справах, які вважають незручно доручати людині.

«Нельзя Петрушку послать, — говорят, — того и гляди, переврет.

"Не можна Петрушку послати, – кажуть, – він напевно все переплутає".

Нет, уж пусть лучше Антон Иваныч съездит!»

Ні, краще нехай Антон Іванич поїде!

Или: «Неловко послать человека: такой-то или такая-то обидится, а вот лучше Антона Иваныча отправить».

Або: "Незручно послати людину: той-то або та-та образиться, а краще відправити Антона Іванича".

Как бы удивило всех, если б его вдруг не было где-нибудь на обеде или вечере!

Як би всі здивувалися, якби його раптово не було на обіді чи вечері!

— А где же Антон Иваныч? — спросил бы всякий непременно с изумлением. — Что с ним? да почему его нет?

– А де Антон Іванич? – запитав би кожен із здивуванням. – Що з ним? Чому його немає?

И обед не в обед. Тогда уж к нему даже кого-нибудь и отправят депутатом проведать, что с ним, не заболел ли, не уехал ли? И если он болен, то и родного не порадуют таким участьем.

І обід не обід. Тоді його навіть пошлють делегатом, щоб дізнатися, що з ним, чи не захворів він, чи не поїхав? А якщо він хворий, то навіть рідним не порадують таким участістю.

Антон Иваныч подошел к руке Анны Павловны.

Антон Іванич підійшов до руки Анни Павлівни.

— Здравствуйте, матушка Анна Павловна! с обновкой честь имею вас поздравить.

– Здрастуйте, матушка Анна Павлівна! Маю честь привітати вас із новим одягом.

— С какой это, Антон Иваныч? — спросила Анна Павловна, осматривая себя с ног до головы.

– З яким, Антон Іванич? – запитала Анна Павлівна, оглядаючи себе з ніг до голови.

— А мостик-то у ворот! видно, только что сколотили? что, слышу, не пляшут доски под колесами? смотрю, ан новый!

– А місток біля воріт! мабуть, щойно зробили? Чую, дошки під колесами не скриплять? Дивлюся, а він новий!

Он, при встречах с знакомыми, всегда обыкновенно поздравляет их с чем-нибудь, или с постом, или с весной, или с осенью; если после оттепели мороз наступит, так с морозом, наступит после морозу оттепель — с оттепелью ...

Він завжди вітає знайомих з чимось, чи то з постом, чи то з весною, чи то з осінню; якщо після відлиги настане мороз, то з морозом, а після морозу – з відлигою...

На этот раз ничего подобного не было, но он что-нибудь да выдумает.

Цього разу нічого подібного не було, але він щось придумає.

— Вам кланяются Александра Васильевна, Матрена Михайловна, Петр Сергеич, — сказал он.

– Вам вітають Олександра Васильєва, Матрена Михайлова, Петро Сергійович, – сказав він.

— Покорно благодарю, Антон Иваныч! Детки здоровы ли у них?

– Дякую, Антон Іванич! А їхні діти здорові?

— Слава богу. Я к вам веду благословение божие: за мной следом идет батюшка. А слышали ли, сударыня: наш-то Семен Архипыч?..

– Слава богу. Я приношу вам Боже благословення: за мною йде батько. А ви чули, судариня: наш Семен Архипович?..

— Что такое? — с испугом спросила Анна Павловна.

– Що таке? – запитала Анна Павлівна з тривогою.

— Ведь приказал долго жить!

– Він же наказав довго жити!

— Что вы! когда?

– Що ви! Коли?

— Вчера утром. Мне к вечеру же дали знать: прискакал парнишко; я и отправился, да всю ночь не спал. Все в слезах: и утешать-то надо, и распорядиться: там у всех руки опустились: слезы да слезы, — я один.

– Вчора вранці. Мені повідомили ввечері: приїхав хлопець; я відправився, але не спав всю ніч. Всі в сльозах: і треба їх заспокоїти, і розпорядитися: там у всіх руки опустилися: сльози і сльози, – я один.

— Господи, господи боже мой! — говорила Анна Павловна, качая головой, — жизнь-то наша! Да как же это могло случиться? он еще на той неделе с вами же поклон прислал!

– Боже мій, Боже мій! – говорила Анна Павлівна, хитаючи головою, – наша життя! Як же це могло статися? Він ще минулого тижня прислав вам вітання!

— Да, матушка! ну, да он давненько прихварывал, старик старый: диво, как до сих пор еще не свалился!

– Так, матушка! Ну, він давно хворіє, старий старий: диво, що він досі не помер!

— Что за старый! он годом только постарше моего покойника. Ну, царство ему небесное! — сказала, крестясь, Анна Павловна. — Жаль бедной Федосьи Петровны: осталась с деточками на руках. Шутка ли: пятеро, и все почти девочки! А когда похороны?

– Який старий! Він лише на рік старший за мого покійного. Ну, нехай йому Царство Небесне! – сказала Анна Павлівна, хрестячись. – Як шкода бідній Федосії Петрівні: вона залишилася з дітьми на руках. Повірте, п'ятеро, і всі майже дівчатка! А коли похорон?

— Завтра.

– Завтра.

— Видно, у всякого свое горе, Антон Иваныч; вот я так сына провожаю.

– Мабуть, у кожного своє горе, Антон Іванич; ось я проводжаю сина.

— Что делать, Анна Павловна, все мы человеки! «Терпи», сказано в священном писании.

– Що робити, Анна Павлівна, ми всі люди! "Терпи", сказано в Святому Письмі.

— Уж не погневайтесь, что потревожила вас — вместе размыкать горе; вы нас так любите, как родной.

– Не ображайтеся, що потурбувала вас – разом розділимо горе; ви нас так любите, як рідних.

— Эх, матушка Анна Павловна!

– Ех, матушка Анна Павлівна!

да кого же мне и любить-то, как не вас?

А кого мені любити, як не вас?

Много ли у нас таких, как вы?

Багато у нас таких, як ви?

Вы цены себе не знаете.

Ви не знаєте собі ціни.

Хлопот полон рот: тут и своя стройка вертится на уме.

У мене багато клопотів: тут і власна будівниця крутиться в голові.

Вчера еще бился целое утро с подрядчиком, да все как-то не сходимся...

Вчора я ще весь ранок бився з підрядником, але ми чомусь не можемо домовитися...

а как, думаю, не поехать?..

А як, думаю, не поїхати?..

что она там, думаю, одна-то, без меня станет делать?

Що вона там, думаю, одна, без мене, буде робити?

человек не молодой: чай, голову растеряет.

Людина не молода: напевно, втратить голову.

— Дай бог вам здоровья, Антон Иваныч, что не забываете нас! И подлинно сама не своя: такая пустота в голове, ничего не вижу! в горле совсем от слез перегорело. Прошу закусить: вы и устали и, чай, проголодались.

— Дай Бог вам здоров'я, Антон Іванович, що не забуваєте про нас! І справді не в собі: така порожнеча в голові, нічого не бачу! В горлі зовсім пересохло від сліз. Будь ласка, поїжте: ви втомилися і, напевно, зголодніли.

— Покорно благодарю-с. Признаться, мимоездом пропустил маленькую у Петра Сергеича да перехватил кусочек. Ну, да это не помешает. Батюшка подойдет, пусть благословит! Да вот он и на крыльце!

— З повагою дякую. Признатися, я пройшов повз Петра Сергійовича і взяв шматок. Ну, це не завадить. Отець зараз прийде, нехай благословить! Ось він і на порозі!

Пришел священник.

Прийшов священик.

Приехала и Марья Карповна с дочерью, полной и румяной девушкой, с улыбкой и заплаканными глазами.

Приїхала Мар'я Карповна з дочкою, повною і рум'яною дівчиною, з посмішкою і заплаканими очима.

Глаза и все выражение лица Софьи явно говорили: «Я буду любить просто, без затей, буду ходить за мужем, как нянька, слушаться его во всем и никогда не казаться умнее его; да и как можно быть умнее мужа? это грех!

Очі та весь вираз обличчя Софії явно говорили: "Я буду любити просто, без хитрощів, буду слідувати за чоловіком, як няня, слухатися його у всьому і ніколи не здаватися розумнішою за нього; та й як можна бути розумнішою за чоловіка? Це гріх!"

Стану прилежно заниматься хозяйством, шить; рожу ему полдюжины детей, буду их сама кормить, нянчить, одевать и обшивать».

Я буду старанно займатися господарством, шити; народжу йому півдюжини дітей, буду сама їх годувати, нянчити, одягати і прикрашати".

Полнота и свежесть щек ее и пышность груди подтверждали обещание насчет детей.

Повнота і свіжість її щок та пишність грудей підтверджували обіцянку щодо дітей.

Но слезы на глазах и грустная улыбка придавали ей в эту минуту не такой прозаический интерес.

Але сльози на очах і сумна посмішка надавали їй у цей момент не такий прозаїчний інтерес.

Прежде всего отслужили молебен, причем Антон Иваныч созвал дворню, зажег свечу и принял от священника книгу, когда тот перестал читать, и передал ее дьячку, а потом отлил в скляночку святой воды, спрятал в карман и сказал: «Это Агафье Никитишне».

Перш за все, відбувся молебень, причому Антон Іванович скликав слуг, запалив свічку і взяв книгу у священика, коли той закінчив читання, і передав її дякові, а потім налив у флакон святої води, сховав у кишеню і сказав: "Це для Агафії Никитишни".

Сели за стол.

Вони сіли за стіл.

Кроме Антона Иваныча и священника, никто по обыкновению не дотронулся ни до чего, но зато Антон Иваныч сделал полную честь этому гомерическому завтраку.

Крім Антона Івановича і священика, ніхто, як зазвичай, не чіпав нічого, але зате Антон Іванович віддавав належне цьому гомерівському сніданку.

Анна Павловна все плакала и украдкой утирала слезы.

Анна Павлівна все плакала і скритно витирала сльози.

— Полно вам, матушка Анна Павловна, слезы-то тратить! — сказал Антон Иваныч с притворной досадой, наполнив рюмку наливкой. — Что вы его, на убой, что ли, отправляете? — Потом, выпив до, половины рюмку, почавкал губами.

- Досить вам, матушка Анна Павлівна, сльози витрачати! - сказав Антон Іванович з удаваним роздратуванням, наливши собі склянку наливки. - Невже ви його на забій відправляєте? - Потім, випивши половину склянки, він зацокнув губами.

— Что за наливка! какой аромат пошел! Этакой, матушка, у нас и по губернии-то не найдешь! — сказал он с выражением большого удовольствия.

- Яка наливка! який аромат! Такої, матушка, у нас навіть у губернії не знайдеш! - сказав він з виразом великого задоволення.

— Это тре... те... годнич... ная! — проговорила, всхлипывая, Анна Павловна, — нынче для вас... только... откупорила.

- Це тре... те... річниця...! - промовила, всхлипнувши, Анна Павлівна. - Сьогодні для вас... тільки... відкрила.

— Эх, Анна Павловна, и смотреть-то на вас тошно, — начал опять Антон Иваныч, — вот некому бить-то вас; бил бы да бил!

- Ех, Анна Павлівна, на тебе навіть дивитися огидно, - знову почав Антон Іванович. - Нікому тебе вдарити! Я б тебе вдарив, якби міг!

— Сами посудите, Антон Иваныч, один сын, и тот с глаз долой: умру — некому и похоронить.

- Самі посудіть, Антон Іванович, один син, і той з очей долой: помру - нікому і поховати.

— А мы-то на что? что я вам, чужой, что ли? Да куда еще торопитесь умирать? того гляди, замуж бы не вышли! вот бы поплясал на свадьбе! Да полноте плакать-то!

- А ми що? Я вам чужий, що лишень? Нащо ви так поспішаєте померти? Ось-ось не вийдете заміж! Я б на весіллі потанцював! А ви все плачете!

— Не могу, Антон Иваныч, право не могу; не знаю сама, откуда слезы берутся.

- Не можу, Антон Іванович, справді не можу; сама не знаю, звідки сльози беруться.

— Этакого молодца взаперти держать! Дайте-ка ему волю, он расправит крылышки, да вот каких чудес наделает: нахватает там чинов!

- Такого хлопця замикати! Дайте йому волю, він розправить крильця, і подивіться, які чудеса він зробить: набере там чиновників!

— Вашими бы устами да мед пить! Да что вы мало взяли пирожка? возьмите еще!

- Якби ви мені сказали! А ви не взяли достатньо пирога? Візьміть ще!

— Возьму-с: вот только этот кусок съем.

- Візьму: тільки цей шматок з'їм.

— За ваше здоровье, Александр Федорыч! счастливого пути! да возвращайтесь скорее; да женитесь-ка! Что вы, Софья Васильевна, вспыхнули?

- За ваше здоров'я, Олександр Федорович! Удачі в дорозі! І поверніться швидше; і одружтеся! Чому ви, Софія Василівна, збентежилися?

— Я ничего.. я так...

- Я нічого... я просто...

— Ох, молодежь, молодежь! хе, хе, хе!

- Ох, молодь, молодь! Хе, хе, хе!

— С вами горя не чувствуешь, Антон Иваныч, — сказала Анна Павловна, — так умеете утешить; дай бог вам здоровья! Да выкушайте еще наливочки.

- З вами не відчуваєш горя, Антон Іванович, - сказала Анна Павлівна, - ви так вмієте втішити; дай бог вам здоров'я! А випийте ще наливочки.

— Выпью, матушка, выпью, как не выпить на прощанье!

- Випiju, матушка, випiju, як не випити на прощання!

Кончился завтрак. Ямщик уже давно заложил повозку. Ее подвезли к крыльцу. Люди выбегали один за другим. Тог нес чемодан, другой — узел, третий — мешок, и опять уходил за чем-нибудь Как мухи сладкую каплю, люди облепили повозку, и всякий совался туда с руками.

Сніданок закінчився. Кучер вже давно запряг колісницю. Його підвезли до ганку. Люди вибігали один за одним. Хтось несів валіз, хтось - вузол, хтось - мішок, і знову йшов за чимось. Як мухи на солодку краплю, люди обляпали колісницю, і кожен залазив туди з руками.

— Вот так лучше положить чемодан, — говорил один, — а тут бы коробок с провизией.

- Ось так краще покласти валіз, - говорив хтось, - а тут був би ящик з продовольством.

— А куда же они ноги денут? — отвечал другой, — лучше чемодан вдоль, а коробок можно сбоку поставить.

- А куди вони поставлять ноги? - відповідав хтось інший, - краще валіз уздовж, а ящик можна поставити збоку.

— Так тогда перина будет скатываться, коли чемодан вдоль: лучше поперек. Что еще? уклали ли сапоги-то?

- Тоді перина буде котитися, якщо валіз уздовж: краще поперек. Що там ще? Виклали вже чоботи?

— Я не знаю. Кто укладывал?

- Я не знаю. Хто викладав?

— Я не укладывал. Поди-ка погляди — нет ли там наверху?

- Я не викладав. Піди-но подивися - чи немає їх там нагорі?

— Да поди ты.

- Ну піди ти.

— А ты что? мне, видишь, некогда!

- А ти що? Мені, бачиш, немає часу!

— Вот еще, вот это не забудьте! — кричала девка, просовывая мимо голов руку с узелком.

- Ось ще, ось цього не забудьте! - кричала дівчина, просовуючи між головами руку з вузлом.

— Давай сюда!

- Давай сюди!

— Суньте и это как-нибудь в чемодан; давеча забыли, — говорила другая, привставая на подножку и подавая щеточку и гребенку.

- Засуньте і це якось у валіз; раніше забули, - говорила інша, встаючи на підніжку і подаючи щітку та гребінець.

— Куда теперь совать? — сердито закричал на нее дородный лакей, — пошла ты прочь! видишь, чемодан под самым низом!

- Куди тепер засунути? - сердито закричав на неї дородний лакей, - йди геть! Бачиш, валіз знизу!

— Барыня велела; мне что за дело, хоть брось! вишь, черти какие!

- Пані наказала; мені яка різниця, хай кине! Бачиш, чорти які!

— Ну, давай, что ли, сюда скорее; это можно вот тут сбоку в карман положить.

- Ну, давай, що небудь, сюди швидше; це можна сюди, збоку, у кишеню покласти.

Коренная беспрестанно поднимала и трясла голову.

Корена не переставала піднімати і трясти голову.

Колокольчик издавал всякий раз при этом резкий звук, напоминавший о разлуке, а пристяжные стояли задумчиво, опустив головы, как будто понимая всю прелесть предстоящего им путешествия, и изредка обмахивались хвостами или протягивали нижнюю губу к коренной лошади.

Дзвіночок кожного разу видавав різкий звук, нагадуючи про розлуку, а пристяжні стояли задумано, опустивши голови, ніби розуміючи всю красу майбутньої поїздки, і час від часу розмахували хвостами або простягали нижню губу до кореної коні.

Наконец настала роковая минута.

Нарешті настала доленосна мить.

Помолились еще.

Вони ще помолилися.

— Сядьте, сядьте все! — повелевал Антон Иваныч, — извольте сесть, Александр Федорыч! и ты, Евсей, сядь. Сядь же, сядь! — И сам боком, на секунду, едва присел на стул. — Ну, теперь с богом!

- Сідайте, сідайте всі! - наказав Антон Іванович, - прошу сісти, Олександр Федорович! І ти, Євсей, сідай. Сідай же, сідай! - І сам на мить сів на край стільця. - Ну, тепер з Богом!

Вот тут-то Анна Павловна заревела и повисла на шею Александру.

Саме тоді Анна Павлівна заплакала і обняла Олександра.

— Прощай, прощай, мой друг! — слышалось среди рыданий, — увижу ли я тебя?..

- Прощай, прощай, мій друже! - звучало серед сліз, - чи побачу я тебе знову?..

Дальше ничего нельзя было разобрать. В эту минуту послышался звук другого колокольчика: на двор влетела телега, запряженная тройкой. С телеги соскочил, весь в пыли, какой-то молодой человек, вбежал в комнату и бросился на шею Александру.

Далі нічого не можна було розібрати. У цей момент залунав звук іншого дзвіночка: на двір вїхала колісниця, запряжена трьома конями. З колісниці спустився весь у пилу якийсь молодий чоловік, увірвався до кімнати і кинувся на шию Олександра.

— Поспелов!.. — Адуев!.. — воскликнули они враз, тиская друг друга в объятиях.

- Поспелов!.. - Адуєв!.. - вигукнули вони разом, обіймаючи один одного.

— Откуда ты, как?

- Звідки ти, як справи?

— Из дому, нарочно скакал целые сутки, чтоб проститься с тобой.

- З дому, навмисно проїхав усю ніч, щоб попрощатися з тобою.

— Друг! друг! истинный друг! — говорил Адуев со слезами на глазах. — За сто шестьдесят верст прискакать, чтоб сказать прости! О, есть дружба в мире! Навек, не правда ли? — говорил пылко Александр, стискивая руку друга и наскакивая на него.

- Друже! друже! справжній друже! - сказав Адуєв зі сльозами на очах. - Приїхати на сто шістдесят верст, щоб сказати проща! О, дружба існує у світі! Назавжди, чи не так? - сказав запально Олександр, стискаючи руку друга і накидаючися на нього.

— До гробовой доски! — отвечал тот, тиская руку еще сильнее и наскакивая на Александра.

- До могильного хреста! - відповів той, стискаючи руку ще сильніше і накидаючись на Олександра.

— Пиши ко мне! — Да, да, и ты пиши!

- Пиши мені! - Так, так, і ти пиши!

Анна Павловна не знала, как и обласкать Поспелова. Отъезд замедлился на полчаса. Наконец собрались.

Анна Павлівна не знала, як побалувати Поспелова. Від'їзд затягнувся на півгодини. Нарешті всі зібралися.

Все пошли до рощи пешком. Софья и Александр в то время, когда переходили темные сени, бросились друг к другу.

Усі пішли пішки до гаю. Софія та Олександр у той момент, коли переходили темні алеї, кинулися один до одного.

— Саша! Милый Саша!.. — Сонечка! — шептали они, и слова замерли в поцелуе.

- Саша! Милий Саша!.. - Сонечка! - шепотіли вони, і слова замерли в поцілунку.

— Вы забудете меня там? — сказала она слезливо.

- Ти забудеш мене там? - сказала вона зі сльозами на очах.

— О, как вы меня мало знаете! я ворочусь, поверьте, и никогда другая...

- О, як мало ти мене знаєш! Я повернуся, повір, і ніколи не буде іншої...

— Вот возьмите скорей: это мои волосы и колечко.

- Ось візьми швидше: це моє волосся і кільце.

Он проворно спрятал и то и другое в карман.

Він спритно заховав і те, і інше в кишеню.

Впереди пошли Анна Павловна с сыном и с Поспеловым, потом Марья Карловна с дочерью, наконец священник с Антоном Иванычем. В некотором отдалении ехала повозка. Ямщик едва сдерживал лошадей. Дворня окружила в воротах Евсея.

Попереду йшли Анна Павлівна з сином і Поспелов, потім Марья Карловна з дочкою, нарешті священик з Антоном Івановичем. У деякій віддаленні їхала карета. Кучер ледве стримував коней. Слуги оточили Євсія біля воріт.

— Прощай, Евсей Иваныч, прощай, голубчик, не забывай нас! — слышалось со всех сторон.

- Прощай, Євсій Іванович, прощай, голубчик, не забувай нас! - чулося з усіх сторін.

— Прощайте, братцы, прощайте, не поминайте лихом!

- Прощайте, брати, прощайте, не згадуйте нам зла!

— Прощай, Евсеюшка, прощай, мой ненаглядный! — говорила мать, обнимая его, — вот тебе образок; это мое благословение. Помни веру, Евсей, не уйди там у меня в бусурманы! а не то прокляну! Не пьянствуй, не воруй; служи барину верой и правдой. Прощай, прощай!..

- Прощай, Євсіюшка, прощай, мій улюблений! - говорила мати, обіймаючи його, - ось тобі образок; це моє благословення. Пам'ятай віру, Євсій, не стань там у мене магометанином! а не то я прокляну! Не пей, не кради; служи господареві вірно і чесно. Прощай, прощай!..

Она закрыла лицо фартуком и отошла.

Вона закрила обличчя фартухом і пішла.

— Прощай, матушка! — лениво проворчал Евсей. К нему бросилась девчонка лет двенадцати.

- Прощай, матушка! - ліниво пробурчав Євсій. До нього підбігла дівчинка років дванадцяти.

— Простись с сестренкой-то! — сказала одна баба.

- Попрощайся з сестричкою! - сказала одна баба.

— И ты туда же! — говорил Евсей, целуя ее, — ну, прощай, прощай! пошла теперь, босоногая, в избу!

- І ти теж! - говорив Євсій, целуючи її, - ну, прощай, прощай! Іди тепер, босоножка, в хату!

Отдельно от всех, последняя стояла Аграфена. Лицо у нее позеленело.

Окремо від усіх, останньою стояла Аграфена. У неї обличчя позеленіло.

— Прощайте, Аграфена Ивановна! — сказал протяжно, возвысив голос, Евсей и протянул к ней руки.

- Прощайте, Аграфена Іванівна! - сказав протяжно, піднявши голос, Євсій і простягнув до неї руки.

Она дала себя обнять, но не отвечала на объятие; только лицо ее искривилось.

Вона дозволила обняти себе, але не відповіла на обійми; тільки її обличчя спотворилося.

— На вот тебе! — сказала она, вынув из-под передника и сунув ему мешок с чем-то. — То-то, чай, там с петербургскими-то загуляешь! — прибавила она, поглядев на него искоса. И в этом взгляде выразилась вся тоска ее и вся ревность.

- Ось тобі! - сказала вона, вийнявши з-під фартуха і простягнувши йому мішок з чимось. - Ось так, чай, там з пітерськими загуляєш! - додала вона, поглянувши на нього косо. І в цьому погляді виразилася вся її туга і вся ревнощі.

— Я загуляю, я? — начал Евсей. — Да разрази меня на этом месте господь, лопни мои глаза! чтоб мне сквозь землю провалиться, коли я там что-нибудь этакое...

- Я загуляю, я? - почав Євсій. - Хай мене тут Бог покарає, хай мої очі вибухнуть! Краще мені в землю провалитися, якщо я там щось таке...

— Ладно! ладно! — недоверчиво бормотала Аграфена, — а сам-то — у!

- Добре! добре! - недовір'я пробурчала Аграфена, - а сам-то - у!

— Ах, чуть не забыл! — сказал Евсей и достал из кармана засаленную колоду карт. — Нате, Аграфена Ивановна, вам на память; ведь вам здесь негде взять.

- Ах, я майже забув! - сказав Євсій і вийняв з кишені засалену колоду карт. - Ось, Аграфена Іванівна, на пам'ять; адже тобі тут немає звідки взяти.

Она протянула руку.

Вона протянула руку.

— Подари мне, Евсей Иваныч! — закричал из толпы Прошка.

- Подаруй мені, Євсій Іваничу! - закричав з натовпу Прошка.

— Тебе! да лучше сожгу, чем тебе подарю! — и он спрятал карты в карман.

- Тобі! краще я спалю, ніж подарую тобі! - і він сховав картки в кишеню.

— Да мне-то отдай, дурачина! — сказала Аграфена.

- А мені віддай, дурнице! - сказала Аграфена.

— Нет, Аграфена Ивановна, что хотите делайте, а не отдам; вы с ним станете играть. Прощайте!

- Ні, Аграфена Іванівна, робите, що хочете, але не віддам; ви з ним будете грати. Прощайте!

Он, не оглянувшись, махнул рукой и лениво пошел вслед за повозкой, которую бы, кажется, вместе с Александром, ямщиком и лошадьми мог унести на своих плечах.

Він, не озираючись, махнув рукою і ліниво пішов за возкою, яку, здавалося, він міг би забрати на своїх плечах разом з Олександром, водієм і конями.

— Проклятый! — говорила Аграфена, глядя ему вслед и утирая концом платка капавшие слезы.

- Проклятий! - говорила Аграфена, дивлячись йому вслід і витираючи краплі сліз кінцем хустки.

У рощи остановились. Пока Анна Павловна рыдала и прощалась с сыном, Антон Иваныч потрепал одну лошадь по шее, потом взял ее за ноздри и потряс в обе стороны, чем та, казалось, вовсе была недовольна, потому что оскалила зубы и тотчас же фыркнула.

Вони зупинилися біля гаю. Поки Анна Павлівна плакала і прощалася з сином, Антон Іваничу погладив одну коня по шиї, потім взяв її за ніздрі і похитав в обидві сторони, що їй, здавалося, зовсім не подобалося, тому що вона обнажила зуби і відразу зафукала.

— Подтяни подпругу у коренной-то, — сказал он ямщику, — вишь, седелка-то на боку!

- Підтягни підпругу у коренної-то, - сказав він водієві, - бачиш, сідло на боці!

Ямщик посмотрел на седелку и, увидев, что она на своем месте, не тронулся с козел, а только кнутом поправил немного шлею.

Водій подивився на сідло і, побачивши, що воно на своєму місці, не зрушив з місця, а тільки трохи поправив вузлом нашийник.

— Ну, пора, бог с вами! —

- Ну, пора, хай Бог буде з вами! -

говорил Антон Иваныч, — полно, Анна Павловна, вам мучить-то себя!

говорив Антон Іваничу, - досить, Анна Павлівна, мучте себе!

А вы садитесь, Александр Федорыч; вам надо засветло добраться до Шишкова.

А ви сідайте, Олександр Федорович; вам потрібно добратися до Шишкова до світанку.

Прощайте, прощайте, дай бог вам счастья, чинов, крестов, всего доброго и хорошего, всякого добра и имущества!!!

Прощайте, прощайте, хай Бог дасть вам удачу, чини, хрести, все добре і хороше, всяке добро і майно!!!

Ну, с богом, трогай лошадей, да смотри там косогором-то легче поезжай! —

Ну, з Богом, тягніть коней, і дивіться, щоб по дорозі не було крутого схилу!

прибавил он, обращаясь к ямщику.

- додав він, звертаючись до водія.

Александр сел, весь расплаканный, в повозку, а Евсей подошел к барыне, поклонился ей в ноги и поцеловал у ней руку. Она дала ему пятирублевую ассигнацию.

Олександр сів у колісницю, весь у сльозах, а Євсей підійшов до пані, вклонився їй до ніг і поцілував її руку. Вона дала йому п'ятирублеву ассигнацію.

— Смотри же, Евсей, помни: будешь хорошо служить, женю на Аграфене, а не то...

- Дивись, Євсей, пам'ятай: будеш добре служити, одружуся з Аграфеною, а не то...

Она не могла говорить дальше.

Вона не змогла продовжити.

Евсей взобрался на козлы.

Євсей заліз на козли.

Ямщик, наскучивший долгим ожиданием, как будто ожил; он прижал шапку, поправился на месте и поднял вожжи; лошади тронулись сначала легкой рысью.

Водій, який втомився від довгого очікування, ніби ожив; він натягнув шапку, виправився і підняв поводи; коні спочатку рушили легким кроком.

Он хлестнул пристяжных разом одну за другой, они скакнули, вытянулись, и тройка ринулась по дороге в лес.

Він ударив по одній за одною з пристяжних, вони підстрибнули, витягнулися, і трійка кинулася по дорозі в ліс.

Толпа провожавших осталась в облаке пыли безмолвна и неподвижна, пока повозка не скрылась совсем из глаз.

Натовп прощальників залишився в хмарі пилу, мовчазний і нерухомий, поки колісниця не зникла з поля зору.

Антон Иваныч опомнился первый.

Антон Іванич першим прийшов до тями.

— Ну, теперь по домам! — сказал он.

- Ну, тепер додому! - сказав він.

Александр смотрел, пока можно было, из повозки назад, потом упал на подушки лицом вниз.

Олександр дивився назад з колісниці, поки міг, а потім впав на подушки обличчям вниз.

— Не оставьте вы меня, горемычную, Антон Иваныч! — оказала Анна Павловна, — отобедайте здесь!

- Не залишайте мене, нещасну, Антон Іванич! - сказала Анна Павлівна. - Обідьтеся тут!

— Хорошо, матушка, я готов: пожалуй, и отужинаю.

- Добре, мамо, я готовий: напевно, повечеряю.

— Да вы бы уж и ночевали.

- А ви б краще залишилися на ніч.

— Как же: завтра похороны!

- Як же: завтра похорон!

— Ах, да! Ну, я вас не неволю. Кланяйтесь Федосье Петровне от меня, — скажите, что я душевно огорчена ее печалью и сама бы навестила, да вот бог, дескать, и мне послал горе — сына проводила.

- Ах, так! Ну, я не наполягаю. Передайте Федосії Петрівні від мене, що я дуже засмучена її горем і сама б завітала, але, на жаль, Бог послав і мені горе - я прощалася з сином.

— Скажу-с, скажу, не забуду.

- Я передам, передам, не забуду.

— Голубчик ты мой, Сашенька! — шептала она, оглядываясь, — и нет уж его, скрылся из глаз!

- Мій голубчик, Сашенька! - шепотіла вона, озираючись, - і його вже немає, він зник із поля зору!

Адуева просидела целый день молча, не обедала и не ужинала. Зато говорил, обедал и ужинал Антон Иваныч.

Адуєва просиділа весь день мовчанкою, не обідала і не вечеряла. Зате Антон Іванич розмовляв, обідав і вечеряв.

— Где-то он теперь, мой голубчик? — скажет только она иногда.

- Де він зараз, мій голубчик? - сказала вона лише інколи.

— Уж теперь должен быть в Неплюеве. Нет, что я вру? еще не в Неплюеве, а подъезжает; там чай будет пить, — отвечает Антон Иваныч.

- Він уже має бути в Неплюєві. Ні, я брешу! Він ще не в Неплюєві, а під'їжджає; там він буде пити чай, - відповідає Антон Іванич.

— Нет, он в это время никогда не пьет.

- Ні, він ніколи не п'є в цей час.

И так Анна Павловна мысленно ехала с ним. Потом, когда он, по расчетам ее, должен был уже приехать в Петербург, она то молилась, то гадала в карты, то разговаривала о нем с Марьей Карповной.

І так Анна Павлівна ментально їхала з ним. Потім, коли він, за її розрахунками, вже мав приїхати до Петербурга, вона то молилася, то ворожила на картах, то розмовляла про нього з Мар'єю Карповною.

А он?

А він?

С ним мы встретимся в Петербурге.

З ним ми зустрінемося в Петербурзі.